Skip to content
Words Without Borders is one of the inaugural Whiting Literary Magazine Prize winners!
from the August 2014 issue

Квітень 2045: Яма

Копач Базиль сидів на купі власноруч виритої землі і звично курив свої дешеві цигарки. Їжак його волосся був геть сивий. Руки — жилаві, кощаві — упиралися в коліна. Спина випирала горбом. Очі він потупив униз, у досконалу чорноту могили. У Захара запекло в грудях, коли він ще від цвинтарних воріт запримітив Бази ля. Той скидався на старого ангела, упійманого в капкан. Тільки лопата, що стирчала серед рябих мармурових плит, розвінчувала картину.

— Заривай. Клієнт відмовився здихать, — прохрипів Захар. — Онук його дзвонить, каже, наказав дістать із-під подушки все, що відкладав на похорон, і купив собі ще три місяці. Не надихається ніяк.

— Ну й стерво. Не палив би воздуху.

— Таке й про нас із тобою можна сказать. Чого куриш тут своє лайно?

— Ти завжди мені не доплачував. Що мені за ці копійки курить — райські віники?

— Не починай, — Захар і собі сів на купу сирої землі.

— Не мостіться, пане директоре, бо застудите сраку, — гаркнув Базиль.

— Ех, тепер все'дно — я вже тобі не директор.

— Що таке?..

— Закривають нас, братіку.

— Як закривають, мать його?.. — Базиль впустив недопалок у яму.

— Сам же знаєш — люди вмирать одвикли. А котре й ґиґне, так у землі гнити не хоче — в заповітах то бальзам, то кріокапсула. Один ото збирався по-старому поховаться, і той передумав. Життя вічне у людей почалося. Здалися їм наші ритуальні послуги.

— Ні Бога їм, ні чорта не треба, — докинув Базиль.

— А нас тим паче. Знаєш, як нас із тобою називають?

Ретроґрейверами. Це все вже не модне. Спровадять на пенсію доживать, і жоден мертвяк не згадає.

— Я без діла й сам умру, — простогнав Базиль, пустивши клубок пари з рота. — У тебе хоч жінка є, а мені ото яма — найближча жінка. Більше порать нікого.

— Знаю, — дістав свою люльку Захар.

Помовчали в холоді. Директор цвинтаря сопів, набиваючи люльку запашним тютюном. Скинув кашкета, віддаючи ветху лисину на поталу цинічним квітневим вітрам.

— Раз ти вже не директор, дай я твого покурю, — бадьорився Базиль.

— Так наче ти раніше не міг попросить. Бери, — байдуже мовив Захар.

— Одне діло у самого директора просить, а друге — у нікому не нужного ретрояктамйого. Тепер воно рівноправніше буде.

— Ага. Гівноправніше, — буркнув Захар.

— У-у-у, який цирус! Ароматна зараза, — видихнув Базиль.

Захар задивився на кудлаті хмари, що мчали поверх іржавих тополь вершниками апокаліпсису. Весна щемливо пахла сирим недожитим життям, саднила у вухах, бурчала в животі.

— Заривай, Базилику, заривай.

— Не буду. Ця яма, видно, мені призначена. Як для себе копав. Яма ж порожнечі не терпить. Треба поважать.

— Не мели дурного. Заривай, бо приблудний пес упаде і витиме день і ніч. А нам треба порядок після себе залишить. Мертвих пожалій.

— Мертвих виттям не розбудиш... — Базиль затягся. — Скільки я тут копаюся, привидів і разу не бачив.

— Я бачив одного. З лопатою, — примружив око Захар.

— Цю яму ти сам закопуватимеш. Зроби мені послугу,

— Базиль рвучко зістрибнув до ями і розлігся на дні.

— Осел старий! Ну, куди ти поліз? І люльку мою захапав...

— А, пан директор за люлечкою затужили! Плигай сюди, забери. Не бійсь, помістимось. Я завжди просторі апартаменти рию, щоб клієнтові вільно було. Я це діло за п’ятдесят років вивчив. Ну?

Обличчя Базиля у темній могилі було ледь помітне. Захар понуро повів поглядом по навколишніх хрестах. Рідний цвинтар відступав перед навалою рослин-біженців, у свою чергу, теж витіснених містом на задвірки. Зелень іще тільки прорізалася на стеблах.

— А звідси добрий вид, нічого зайвого. Хоча й важкі небеса. Нема у Бога настрою, — озвався Базиль.

— І не буде з таким людом, — відрізав Захар.

— Стрибай сюди. Бог лагідніший до тих, хто вже в ямі.

— Боюся, в тебе шкарпетки смердять.

— Господь свідок, нема на мені ніяких шкарпеток. Ти мені завжди недоплачував, які вже тут шкарпетки, — Базиль демонстративно зняв черевик з голої порепаної п'яти.

— Ну, то тримай, раз я кругом перед тобою винен, — Захар розшнурував обидва черевики, а потім постягував шкарпетки і скинув у яму.

— О, біленькі! Ну, тепер і до святого Петра явиться не стидно, — долинув голос Базиля.

— Все-таки, які ми допотопні люди з тобою! Навколо вже інший світ — чудеса такі, що жижки трусяться. А ми поки біля могил крутилися, то все пропустили, — мовив Захар, слухаючи, як копач крекче, натягуючи його пітняки.

— Я тобі так скажу, братіку: все воно облуда. А що чергову облуду проґавили, то хіба варто за нею тужить? Вони думають, що від смерті відкупилися. Хе-хе. Вона своє візьме — раніше чи пізніше. Та й чого варте життя без неї?

Базиль засопів, розкурюючи згаслу люльку. Із ями заструменів сизий магічний димок. Вітер улігся, натомість замжичив холодний дощик. Захар натяг на лисину свій протертий на краях кашкет. Відкашлявся.

— Вилазь, Базилю, не ламай комедію. Дістанеш запалення.

— Земля не запалить. Загасить хіба. Я ж її знаю.

— Ти не філософствуй, а руку давай.

Захар сів на краю могили, подав руку Базилю і... сторчма полетів до ями.

— Гу-гу, от ви й тут, пане директоре, обживайтеся, — тішивсь Базиль.

— Був би я досі директором, я б тебе на півзарплати оштрафував за такі викрутаси! — рипів Захар, відпльовуючись від землі.

— Та це ж не надовго, потім назад висаджу. Полеж трохи, а то піввіку цвинтарем завідував, а до могили ні разу й не примірявся — все в конторі просидів. Тут лежати, братіку, теж уміть треба. Теж наука. Я, бувало в кращі часи, кажу родичам під кінець

похорону: «Красиво лежала ваша небіжчиця». Дякують за слова, лестить їм. Ніхто ще не ображався на мене, і ти не сердься. Пробач старого дурня.

— Ех... І ти пробач. До того ж я старіший за тебе дурень, — відмахнувся Захар, умощуючись коло Базиля головою до голови.

Дві пари утомлених очей стежили за прямокутником неба, що дедалі більше наливався свинцем. Десь оддалік гримнуло, наче кашлянув велетенський троль.

Дно ями стало геть мокре. Зі стін обвалювалися просяклі вологою грудочки землі, розправлялися спіралі всюдисущих корінців. Захар намацав під собою кашкет, підклав під голову. Він подумав про те, що нині п'ятниця і дружина спече свій сирний пиріг, такий самий, як і десять, двадцять, тридцять, сорок років тому, і треба буде привести з собою Базиля, бо тому ніхто й сухаря не подасть. Бо сьогодні є привід посидіти, пом'янути свої труди скорботні. Зненацька небо над могилою тріснуло, ужалене жовтою блискавицею. Ушкварила злива, і двом у ямі стало легше — тепер можна було не стримувати сліз.

Read more from the August 2014 issue
Like what you read? Help WWB bring you the best new writing from around the world.